Читати книгу - "Жити — пити"

дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам'ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…

Щодалі більше ці дії робились безглуздими.

Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м'ячик від дивного перехожого.

Продавщиця гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.

Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялась до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими повноквітними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулась навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла крадькома до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей

Він ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності тримати свій життєвий простір у порядку за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості час від часу ворушилися сумніви, а іноді й страх, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок щодня і неспроможність звільнитися від цього диктату. Він усвідомлював, що було приємно винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, навіть цікаво було: що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення і дуже швидку потребу в новій дозі подібних вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи без поспіху момент впевненості: вже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималась на гачку.

Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непоясненна сліпота Надії. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? А може, це свідчить про щось інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, й байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов'яже причини із наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючись перехитрувати його? Може, вона має свій план?

– Що?… – вона оберталась, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.

Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.

Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.

Зникнення їхнього з Надією листування – грубенького стосика ранніх листів докомп'ютерної доби, перев'язаних шворкою, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатись, дякую за все. Надія». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалось.

Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Надії з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Надія сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.

– Що?… Що сталося? Де ти був?

– Ставок на дорозі трапився.

– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.

Вона метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? Шапка лишилась на березі, а листи, які шукав, під водою.

Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.

Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Надія завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалась пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.

– Де вони всі? – нарешті озирнулась до нього.

Але ж розлютилась вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна, іноді занадто лагідна, вона перетворилась на скажену фурію. Вигукувала до нього звинувачення та плакала вголос, не ховаючи обличчя.

Від того книжкового скандалу почався новий період у їхньому житті.

Тепер він ловив на собі уважні погляди Надії. Вона спостерігала, як він збирається, що бере з собою. Він дурив її, обводив круг пальця, забивав баки та вішав локшину на вуха. У цьому був свій кайф, гра перейшла на новий рівень. Було щось невимовно захопливе у тому, аби сховати на спині, за ремінь штанів, смугасті рукавички малого, і показати на виході руки: дивись, мовляв, усе чисто, а хочеш – обшукай. Запхати у кросівку її гребінець. Вдягнути дві сорочки, одну на другу (щоб по дорозі скинути зайву), помітити на виході, як погляд Надії затримався на його шиї (тепло, тепло…) – ні, не зауважила нічого, холодно, Надіє, холодно. Вона сумно проводжала його очима.

Перше, що побачив, повернувшись додому, – маленькі рукавички в сіро-сині смужки, ті, що вранці тулив за спиною.

– Ти що, шпигувала за мною? – струсонув ними у повітрі. «Це щось нове, – подумав, – слідкувала, йшла назирці, як я не помітив…»

Вона дивно глянула на нього.

– Малий побачив їх на парапеті біля переходу.

Не залишав їх там, вона бреше. Або… або хтось

підібрав їх та виклав на помітне місце.

Ніхто не розмовляв у кімнаті цілий вечір, хіба стишено лунали лялькові награні голоси з мультфільмів. Малого не відганяли від екрана, не казали, що вже досить.

– Це хвороба, – порушила мовчання Надія. – Ти хворієш, це хвороба.

Він узяв її на кпини. Яка хвороба? Та він може припинити це будь-якого дня, хоч завтра!